Село на нашій Україні, Неначе писанка село...

Основні віхи історії Чортовець

 «Я би переніс там центр руської новели», – саме так писав про Чортовець В.Стефаник. Адже в мікро-історії Чортівця, неов би у дзеркалі відтворена вся макро-історія українських земель. А гомін віків чути вже в імені поселення – Чєртовець, Чартовець, Чортовець – та в розмаїтті 14-ти версій його походження. Згідно з першою, відомою станом на 2019-й, писемною згадкою про Чортовець 1426 р., селу біля 600 років, але археологічні  знахідки свідчать, що цих теренах люди проживали ще 40 тисяч років тому. Із цього прадавнього періоду до нас із Чолівського урочища дійшли фрагменти кісток печерних ведмедя й гієни, зуби мамонта. Згідно з Державним реєстром пам’яток археології Івано-Франківської області на території села загалом виявлено 26 пам’яток археології. А скільки таємниць ще зберігає чортовецька земля! Історія залишила нам у спадок загадкову Сіркову та Дупну могили й таємничі кургани в урочищах Могила, Галатів, Лучків, Рівне. Найбільш сенсаційними виявилися для Чортівця знахідки 1986-го, які яскраво засвідчили про існування давньоруського граду – укріпленого городища на Ладівці. За т.зв.антропонімічною версією гіпотетично Чартовець міг входити до оборонних форпостів ХІІ ст., коли на Покутті боротьбу з кочівниками вели Чарторийські, які належали до руського княжого роду.

На місці центру давньослов’янських племен, укріпленого давньоруського городища-граду  в середньовіччя постало містечко з королівським привілеєм 1589-го  проводити 4 рази на рік (!) ярмарки та щотижневі торги (права, якого  не мали Львів, Городенка та ін.). Цьому сприяло вигідне розташування містечка на перехресті шляхів волосько-покутського та молдавсько-галицького шляхів. Від періоду середньовіччя у Чортівці й нині проглядаються середмістя й позаміська частини, які розділяла смуга оборонних споруд (валів, ровів, каналів, частоколу). Замок із вежами, ринкова площа, храм на Ладівці створювали домінанту в силуеті міста. Але татарські напади ХV–XVII ст., польсько-молдавські війни за володіння Покуттям, стихійні лиха підірвали поступовий розвиток наших земель, у т. ч. й містечка Чортовець і, на превеликий жаль, Чартовець мав  статус містечка юридично лише пів століття (1585–1631рр.).  

Легенди ж розповідають про «спляче військо», що нас оберігає. Із його таємничою допомогою всі атаки ворогів і в середньовіччя, і в Першу, і в Другу світову війну в околицях Чортівця були відбиті… І Чєртовець – цю давньоруську «чѣрту» (межу, лінію, кордон та рубіж) ворогам так і не вдалось подолати.

У Чортівці треба побувати, хоча б одну ніч. Коли відбувалась етнографічно-археологічна виставка скарбів Покуття в Коломиї в 1880 р., цю унікальну виставку відвідав австрійський цісар Франц Йосиф І. А на чотирьох манекенах були виставлені весільне вбрання нареченого й нареченої (князя й княгині (!), як кажуть у Чортівці) та святковий одяг чортовецьких ґазди й ґаздині. Завдяки самобутньому етнографічному одягу,Чортовець був внесений у перелік туристичних об’єктів і в 1919–1939 рр. Народні ж перекази стверджують, що в 1880-му цісар відвідав маєток дідича Чортівця археолога В.Пшибиславського й навіть заночував тут.

 Майже 6-тисячний  Чортовець кінця міжвоєнного періоду, тобто в 1939-му, професор Кубійович теж де-факто позначив як містечко. Причому це було європейське, толерантне містечко. Юдейська громада села, яка нараховувала більше 300 членів,  мала в селі навіть свій молитовний будинок (синагогу), а поляки – невеликий римо-католицький костел із органом (!), в селі діяло п’ять  громадських організацій національних меншин, і відсутні дані про будь-які міжнаціональні конфлікти. Наявність у 1919–1939 рр. у Чортівці 10 українських громадських осередків: 3 читалень „Просвіти”, у т. ч. із власним приміщенням Народного дому, читальні „Скала”, осередків „Рідної школи”, „Відродження”, „Каменярів”, „Соколу”, „Лугу”, „Сільського господаря”, підпільних осередків ОУН, виводить Чортовець у ряд найактивніших громад не тільки повіту, але й краю загалом.

Чортовець гордиться, насамперед, людьми. Це земля, яка дала світу відомого археолога, ректора Українського Вільного Університету в Празі І.Борковського; знаного біохіміка, академіка, члена НТШ І.Д.Головацького; художницю О.Плешкан; митця М.Кучірку; віртуоза народного танцю І.Долинського, якому стоячи аплодував тиран Сталін. Це земля, пісні якої зачаровували І.Франка, на якій творив свої новели «володар дум селянських» В.Стефаник, а священик – о. Іван Плешкан – був поетом (!). Це земля, сини якої задивлялися в небо…